Ось який жах довелося пережити молодій жінці в обложеному рашистами місті – розповідь Ольги:
“Коли почалася війна я жила з дітьми (сини 9 років і 15 років) у новій тільки відремонтованій квартирі по вул.Академіка Амосова. Але фронт йшов все ближче, і ми вирішили переїхати до квартири до мами. Пізніше до нас приїхала сестра з дочкою і мій дідусь з Волонтерівки, бо там почалися сильні обстріли, їхній будинок був зруйнований.
Ми стали жити усі разом, 7 людей у трикімнатній квартирі. Того дня, 16 березня, ми готували на багатті їжу для дітей. Об 11:00 я почула, що залпи та вибухи припинилися і вийшла з квартири до вогню, щоб додати інгредієнти в суп і закип’ятити чайник. У момент коли я прочинила двері під’їзду і однією ногою вийшла з нього пролунала бавовна.
Несподівано. Мене приголомшило. Я зрозуміла, що не можу спертися на ногу, стала заповзати вглиб під’їзду і кричати, але не чула себе і думала, що мене ніхто не чує і не допоможе. Побачила, що моя права нога висить на шкірі, сильно тече кров. З лівої ноги теж текла кров, у неї потрапив уламок снаряда. Мій крик почув сусід і вийшов на поміч. Перетягнув ременем від штанів ногу, і поки інші сусіди шукали автомобіль, щоб доставити до лікарні, вирішив занести мене до квартири.
Я попросила цього не робити, бо у квартирі був мій старший син. Я розуміла, що це дуже жахливе видовище. Ще я боялася щоб молодшому синові нічого не сказали, і щоб він не вийшов із підвалу. Я не хотіла щоб мої діти бачили мене, що стікає кров’ю з відірваною ногою. У них і так нервова система була на межі зриву. Коли ми поїхали до госпіталю впала бомба на басейн Нептун, розташований поруч із госпіталем, у той момент, коли люди там отримували гуманітарну допомогу. Мене прийняли лікарі військового шпиталю, прооперували. У цей момент бомби стали падати на шпиталь, підірвали операційний блок. Мене з операційного столу забрали в підвал.
Я безмежно вдячна лікарям і всьому персоналу військового шпиталю, це дуже сміливі, сильні люди, професіонали своєї справи, з величезною самовіддачею, які часом ціною власного життя рятують інших. перевезти мене додому. По медичну допомогу в Маріуполі нам не було куди звертатися, перев’язки мені робила мама в нелюдських умовах, у підвалі, під обстрілами, іноді пропускаючи їх тому, що у дворах нашого будинку точилися вуличні бої.
Виїхати з Маріуполя нам вдалося лише 29 березня. У Дніпро ми приїхали вночі 1 квітня та 2.04 звернулися до 4 лікарні, нас прийняв лікар Моргун Ю. Н., надав допомогу та дав рекомендації. 6 квітня Юрій Миколайович зняв шви. Ми хотіли залишитися в Дніпрі, щоб розпочати реабілітацію та лікування, але постійні повітряні тривоги та звуки вибухів не давали відчуття безпеки. Діти були у постійній напрузі. На нервовому ґрунті ми не могли спати, їсти, відчували постійне почуття тривоги. Вирішили виїхати до Польщі, а потім до Данії. Їхня “визвольна” операція звільнила мене від усього: від здоров’я, від майна, звільнила моїх дітей від безтурботного дитинства, звільнила від друзів, від будинку, від улюбленої роботи”.
В’ячеслав Запорожець домовився про безкоштовне протезування для Ольги. Але, понівеченій жінці, що залишилася з двома дітьми на руках, потрібні кошти на існування. Вона не може зараз забезпечити своїх дітей і себе та звертається за допомогою до всіх небайдужих.
Реквізити для допомоги Ользі Кулішової:
5457082274113591 Запорожець ВП
Телефон для зв’язку: +380939029210, В’ячеслав Запорожець.
