Евакуація поранених — це не робота однієї людини. Це спільний шлях, де вирішальним стає командний дух. Водії тут — не просто колеги, а справжні побратими, які довіряють одне одному без слів. У дорозі, де немає права на помилку, саме підтримка товариша дає сили рухатися далі. Водії, які здійснюють евакуацію поранених, — це люди, чия робота починається там, де для інших починається страх. Вони вирушають у дорогу, не знаючи, чи буде вона безпечною, чи встигнуть, чи не стане ця поїздка останньою. За кермом — зосередженість і тиша, поруч — біль, стогін і надія поранених на порятунок.
Їх маршрути проходять через Дружківку, Слов’янськ, Добропілля, Краматорськ — міста, які стали не просто точками на карті, а випробуванням на витримку і мужність. Зруйновані дороги, вирви від снарядів, блокпости, раптові обстріли — усе це щоденна реальність у дорозі. Часто доводиться їхати вночі, без світла, орієнтуючись інтуїцією та досвідом, щоб не привернути зайвої уваги.
Вони стикаються з постійною нестачею часу, пального, сну. Втома накопичується, але зупинятися не можна. Кожна хвилина має значення, кожен кілометр може вирішити долю людини. Найважче — це відповідальність за життя поранених, усвідомлення того, що від одного маневру, від правильного рішення залежить, чи дістанеться людина лікарні.
